Вогонь. Фрагмент з твору Максима Беспалова "На слідах Єви".

Випадкове відкриття могили Єви та Марії Ориняк у лісах Пенсильванії стало для Максима Беспалова поштовхом на шляху до розкриття таємниць його родинної історії. Автор досліджує теми еміграції, епідемій і війн, розповідаючи про те, як понад століття тому карпатські бойки, покидаючи рідні місця, стали шахтарями в Централії та загинули від силікозу. Він також описує, як під час Першої світової війни галичани, мобілізовані до австрійської армії, мали зв'язки з Америкою, але не могли спілкуватися з родичами, які залишилися по той бік Карпат.

Яка книга нас захоплює? Максим Беспалов "В пошуках Єви", видавництво "Локальна історія", 2024 рік.

Централія, травень 1962-го року

Коли я вчиняю якусь безглуздість, коли роблю помилку, що має вагу, коли мої інвестиції виявляються невдалими, коли купую квиток на неправильну дату або прибуваю в невірний аеропорт, коли вночі в барі замовляю зайвий коктейль, я усвідомлюю, що жоден із цих промахів не може зрівнятися за своїми масштабами та наслідками з тією помилкою, яку вчинили невідомі звичайні люди з Пенсильванії 27 травня 1962 року.

Ця історія починається зі сміття та свята. Усі розуміють: якщо місто готується до урочистостей, на його вулицях не має бути сміття. Останній тиждень перед торжеством завше передбачає добровільну чи примусову масову працю з очищення вулиць, парків, лісів, площ, цвинтарів, із миттям вікон, прибиранням ґанків, фарбуванням бордюрів і стовбурів дерев. Неважливо, чи це Львів у 2000-х, чи Централія 1962 року.

Ця історія дійсно починається зі сміття, яке за рік накопичилось у різних куточках Централії. Місто давно вичерпало можливості локального звалища, місцева влада шукала варіанти побудови нового полігону, а поки що сміття скидали в десятки великих і невеликих ям, ровів, ярів і лісів. Проте навесні 1962-го постановили вичистити околиці Централії від побутових відходів і зсипати їх у величезну, 15-метрову яму неподалік цвинтаря Святого Ігнатія.

Наближався День пам'яті, який щорічно святкують у США в останній понеділок травня (у 1962 році це свято випало на 29 число), і це дійсно важливий момент для всього міста. Усі активно готувалися: прибирали, фарбували та прикрашали території. Основною загрозою, яка могла затьмарити святкування, була заповнена сміттям яма. Часу до важливих подій залишалося все менше, тому комунальні служби вирішили діяти максимально просто та економічно — спалити відходи. Не можна стверджувати, що це був якийсь новаторський підхід. У Централії та сусідніх населених пунктах раніше також застосовували цю методику для вирішення проблеми з відходами.

Комунальні служби та рятувальники обгородили яму парканом, підклали під купи сміття захисну тканину та розпалили вогонь. Історія не зберегла імені тієї особи, яка витягла запальничку з кишені. Я пошукав у газетах — жодних згадок, що дуже прикро.

Сміття було знищено вогнем, а пожежники обприскали залишки вогнища водою. Комунальні служби працювали ще кілька годин, після чого прибрали огородження та розійшлися. До Дня пам'яті залишалося всього півтора дня.

29 травня вогнище в ямі біля цвинтаря Святого Ігнатія знову спалахнуло. Його швидко загасили, але через два дні вогонь знову дав про себе знати. Пожежники вкотре впоралися із займанням та вирішили дізнатися, у чому причина рецидиву. З'ясували, що захисний шар під сміттям було укладено не повністю, і в одному з голих місць знайшлася двометрова яма. Це був тунель давньої вугільної шахти. Він підживлював вогонь киснем і матеріалом - антрацитом.

Спроби терміново ліквідувати підземну пожежу виявилися безуспішними. Протягом певного часу місцева громада, вугільна компанія, а потім і уряд штату Пенсильванія здійснювали кілька додаткових спроб подолати цю техногенну кризу. Однак у той час ніхто не вважав це "катастрофою" — за останні сто років штат, відомий видобутком вугілля, пережив десятки подібних ситуацій. Деякі з підземних пожеж вдалося загасити, інші згасали самостійно, коли вигоравала вся вугільна пластина, а деякі продовжували горіти протягом десятиліть, не завдаючи особливих незручностей.

Близько до осені 1962 року стало очевидно, що для остаточної перемоги над підземним вогнем у Централії знадобляться сотні мільйонів доларів. Знайти такі кошти виявилося неможливо, тому всі залучені сторони вирішили відкласти справу на невизначений термін. Мабуть, вони сподівалися, що з часом вогонь згасне сам по собі.

Централія знову занурилася в повсякденність. Проте, це життя не виглядало таким радісним, як би хотілося. Криза вугільного сектору в Пенсильванії стала очевидною — традиційні споживачі місцевого вугілля, такі як металургія та автомобільна промисловість, поступово скорочували виробництво і переносили свої потужності до країн, що розвиваються. "Сталевий пояс" вже почав перетворюватися на "Іржавий".

Проте жителі Централії зіткнулися не лише з економічними труднощами, а й з новими серйозними проблемами. Виявилося, що після 1962 року якість життя в місті різко погіршилася. Це ж стосується і здоров'я середньостатистичних мешканців. Люди почали масово скаржитися на головні болі, запаморочення та хронічний кашель, а також ділитися один з одним тривожними розповідями про раптові втрати свідомості вдома. У містечку з'явився виразний запах диму.

Людям зазвичай складно приймати зміни, тому вони часто намагаються ігнорувати їх. Спроби знову порушити питання про підземну пожежу згасали серед громадських дискусій без жодних суттєвих результатів. Навіть коли масштаби проблеми стали очевидними, місто продовжувало жити своїм звичним ритмом. Єдиною видимою зміною стали труби, які почали з'являтися на вулицях, щоб відводити дим з глибин. Якщо загасити вогонь не вдається, то, принаймні, слід спробувати зменшити його наслідки. Тим часом земля почала тріскатися, і дим шукав виходу на поверхню. Саме чадний газ викликав у місцевих мешканців відчуття втоми, головний біль і запаморочення.

Не знаю, чи розуміли тогочасні централіївці, що фактично живуть на поверхні сковорідки, яка стоїть на вогні. Зі спогадів зрозуміло, що дехто навіть намагався насміхатися з проблеми. Людям подобалося, що земля в окремих місцях стає теплою, вони жартували, що скоро зможуть вирощувати томати навіть узимку.

Пожежа тривала з 1979 року, і це сталося через 17 років після її початку. За цей час у місті виросло ціле покоління дітей, які жили в тіні полум'я, що безперервно розширювалося під землею. Першим, хто звернув увагу на цю проблему, був власник автозаправної станції. Якось він помітив, що температура бензину в його резервуарах піднялася до 50 градусів, а вже наступного дня - до 57. Ситуація вимагала термінового втручання: паливо було відкачано, а заправка закрита, хоча це "тимчасове" рішення виявилося постійним. Нині на місці колишньої АЗС розкинувся густий ліс.

Наступним, хто зазнав небезпеки, ледь не втративши життя, став 12-річний хлопчик на ім'я Тодд Домбоскі. Під час ігор на території бабусиного будинку він випадково потрапив у глибоку тріщину в землі. Її розмір становив 1,2 метра в ширину та близько 50 сантиметрів у глибину. На диво, під час падіння хлопчик схопився за корені дерева і завис на деякий час, поки його двоюрідний брат не зміг витягти його на поверхню. Цей інцидент, у результаті якого дитина ледь не загинула, привернув увагу національних медіа до Централії та став поштовхом для вирішення існуючої проблеми.

На той час полум'я вже охопило величезні території. Загасити його не було можливим, і єдиним доцільним кроком стало переселення жителів Централії та ліквідація самого населеного пункту. У США, де більшість міст мають історію, що налічує лише одне-два століття, це не є чимось надзвичайним чи сакральним. Міста виникають у відповідь на потреби часу та економіки, розвиваються, процвітають, занепадають і зникають. Хоча деякі мешканці можуть бути незадоволені цим перебігом подій, вплинути на ситуацію їм зазвичай не вдається.

У документальному фільмі 1982 року показана тогочасна атмосфера Централії. Підземної пожежі вже не можна ані загасити, ані приховати. Дим валить з-під землі то тут то там, створюючи хмари їдкої пари, що накривають дорогу з автомобілями, житлові будинки, церкви, громадські установи. Школярі грають у футбол на стадіоні поряд із кількома щілинами, з яких невпинно димить. Діти звикли жити поряд із катаклізмом і вже не помічають його.

Однак деякі містяни не можуть ігнорувати підземної пожежі. Вони скаржаться, що змушені забути про другий поверх своїх будинків, адже там накопичується чадний газ. Вони навіть лягають спати з кисневими балонами, адже розуміють, що інакше якогось ранку можуть узагалі не прокинутися. Штат пропонує гроші на переїзд, але сума втричі менша за ринкову вартість їхньої нерухомости, тож годі за такі гроші купити адекватну заміну втраченому житлу.

Під час останніх громадських слухань представники влади знову запевнили мешканців, що незабаром займуться їхніми проблемами, хоча й наголосили на необхідності терпіння, адже бюрократичні процеси потребують часу. У цей момент сорок сім сімей вирішили продати свої будинки та переїхати в інші населені пункти, зрозумівши, що ситуація лише погіршуватиметься.

Від 1982 року Централія почала пустішати. Влада викуповувала в містян будинки, зрівнювала їх із землею та рухалась далі. Пожалкувавши двадцять років тому коштів на ліквідацію пожежі, вона врешті змушена була витратити співмірну суму, але вже під акомпанемент криків, плачів, скандалів, гуркотіння екскаваторів, тріскання будівельних матеріалів та клацання затворів фотоапаратів.

У 2002 році, через сорок років після початку масштабної пожежі, поштова служба США скасувала індекс для Централії - 17927. На той час у місті залишалося приблизно 20 мешканців. Незважаючи на націоналізацію всього майна, судові рішення та ліквідацію місцевих органів влади, ці люди вирішили залишитися у своїх домівках. Вони змогли через суд підтвердити свої права на проживання в місці, яке вони вважають своїм домом. У 2013 році їм вдалося досягти угоди зі штатом, згідно з якою вони отримали компенсацію за свої будинки, але можуть жити в них до кінця свого життя. Інформація за 2021 рік вказує на те, що в Централії залишилися лише чотири постійні жителі, які не бажають спілкуватися з туристами або журналістами.

Численні колишні жителі Централії оселилися в найближчих населених пунктах і продовжують активно підтримувати зв'язки між собою. Вони регулярно організовують спільні заходи, завжди готують територію свого старого містечка до свят і охоче діляться своїми історіями з медіа, коли така можливість виникає. Трагедія Централії залишається в центрі уваги та продовжує викликати інтерес.

Щодня до практично забутого містечка, загубленого серед лісів Аппалачії, з'їжджаються туристи, щоб зробити фотографії на фоні старовинної церкви, покинутого пожежного депо, могил на цвинтарі, іржавих димарів, поодиноких гідрантів та безлюдних проїздів, що сховалися в густій зелені - більше нічого й не залишилося. Раніше найпривабливішим місцем у Централії була закрита через зсуви ділянка автостради 61. Протягом багатьох років шукачі пригод перетворили асфальт на полотно, розписавши його тисячами графіті та написів. У квітні 2020 року приватний власник Graffiti Highway вирішив засипати цю стару дорогу землею, щоб убезпечити людей від можливих небезпек, що виникають через тріщини на старому покритті.

Протягом шістдесяти років вогонь практично знищив увесь вугільний шар під містом Централія, завдяки чому повітря у навколишніх районах стало чистішим, а нові зсуви майже зникли. Однак вогонь не вщухає, він продовжує свій шлях, поширюючись колами від місця свого виникнення. Досить мало людей знає, що в період 1980-1990-х років разом із Централією зникло також містечко Бернсвіль. Це шахтарське селище виникло приблизно в той самий час, що й Централія, і разом вони досягли свого піку в кінці XIX століття, переживаючи спільні злети і падіння у XX столітті, а потім разом зникли.

Проте на північ від Централії все ще розташоване містечко Арістес. Воно було засноване у 1865 році навколо таверни, що слугувала зупинкою на шляху через шахтарські поселення. Перші споруди виникли всього за двісті метрів від церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Арістес пережив двох своїх сусідів, але, ймовірно, це ненадовго. Пожежа, що спалахнула у 1962 році, поступово просувається на північ, і приблизно за двадцять років може дістатися і до цього містечка. Тим часом майже три сотні мешканців продовжують жити у своїх домівках, усвідомлюючи, що загроза наближається. Крок за кроком, і її не вдасться зупинити. Смерть вже поруч.

Цю маленьку місцевість можна дослідити, прогулявшись її безлюдними вулицями, які окутані димом від тривалої підземної пожежі. Тут ви зможете побачити меморіал на честь жертв епідемії, відвідати покинуті будівлі, а також зануритися в густий ліс. Однак, потрібно бути готовим до зустрічі з потойбічними силами та спробувати їх подолати, щоб вижити. Реальна Централія має свого віртуального близнюка - загадкове місто Сайлент-Гіл, що наповнене первісними страхами.

Є легенда, що саме Централія стала прообразом для місця дії серії комп'ютерних ігор і кінофільмів з назвою Silent Hill. Це одна з найпопулярніших у світі ігрових франшиз, має десятки мільйонів фанатів по всьому світу, і серед туристів у Централії величезний відсоток - це саме шанувальники віртуальних жахів. Silent Hill - це містичний горор, від якого вже два покоління комп'ютерних гравців не можуть спокійно спати вночі.

Творці ігор ніде офіційно не згадують Централії, однак паралелей між нею та Сайлент-Гілом справді дуже багато. Уважні фанати навіть знайшли у другій частині гри персонажа з іменем Едді Домбровський і вважають, що це не збіг, а великоднє яйце, яким автори відсилають до історії, що трапилася 1981 року з 12-літнім хлопчиком на задньому подвір'ї будинку його бабусі.

Я провів чимало часу в пошуках і нарешті його знайшов! Але, на жаль, знову запізно. На веб-сайті ритуальних служб опубліковано некролог, в якому повідомляється, що 4 лютого 2022 року передчасно відійшов у вічність житель Алтуни Тодд К. Домбоскі. Алтуна знаходиться за 180 кілометрів від Централії.

З цього компактного опису ми отримуємо уявлення про життя хлопця, який вижив. Він мешкав і працював у Маунт-Кармелі, захоплювався літературою про мафію та серійних вбивць, а також любив проводити час з родиною, друзями і своїми домашніми тхорами.

Церемонії прощання та похорон Тодда Домбоскі оголошені закритими.

Доля дала Тоддові сорок один додатковий рік. Хлопець пережив місто, смерть якого він запустив дивом свого спасіння.