Знайти укриття наосліп або "доступність" під час війни | UACRISIS.ORG
За часів СРСР інвалідність звучала, наче вирок. Людей відрізали від суспільства, обмежуючи окремими інтернатами, школами, підприємствами. Інвалідності ніби не мало бути у радянському світі, адже це псувало ідеальну картину "успішності та могутності" держави. Відлуння таких наративів існує і досі. Далеко не в усіх українських містах можна побачити заклади, які мають пандуси, озвучені світлофори і транспорт, а про рівні тротуари годі й казати. Люди з інвалідністю часто відчувають і зневіру, голос радянського минулого наче нашіптує їм: "Ви ніколи не матимете щасливого життя". Але в Україні є небайдуже громадянське суспільство, яке вірить у зміни і робить їх. Нагальності справі додає війна, адже через неї людей з інвалідністю щодня стає більше.
Анатолій та Дарія Сасси є засновниками громадської організації "Ініціативи Слобожанщини", які невтомно працюють над питаннями інклюзії. З 2015 року вони змінюють пострадянські Суми на сучасне і доступне місто, допомагаючи незрячим знайти віру у своє майбутнє. Це подружжя приймає у себе людей, які часто сумніваються у своїх можливостях, і з часом обличчя, яке довго не знало усмішки, розцвітає. Адже інвалідність не є вироком.
"Одного дня до нашої організації звернулася жінка з Краснопільського району, -- розповідає Анатолій. -- Вона повністю втратила зір через цукровий діабет у віці 37 років. Ми надали їй підтримку у освоєнні TalkBack – функції доступності, що дозволяє незрячим і людям з обмеженим зором користуватися своїми Android-пристроями за допомогою сенсорних жестів та голосових підказок."
Коли активується функція TalkBack, елементи на дисплеї обрамляються рамкою фокусу, і пристрій за допомогою звукових сигналів інформує користувача про те, що відображається. Наразі в "Центрі комплексної реабілітації 'Поділля'" жінка проводить навчання для людей із порушеннями зору, допомагаючи їм освоїти користування смартфонами та комп'ютерами, а також мотивує інших не здаватися.
Анатолій і Дарія з дитинства мають інвалідність за зором. Коли вони одружилися, вели спільну справу - записували аудіокниги спочатку для себе, а згодом і для жителів Краматорська, в якому мешкали до вторгнення росії на українські території. Родина вела досить активний спосіб життя. Дарія займалася репетиторством, викладаючи українську мову та літературу. Анатолій працював начальником охорони на місцевому підприємстві УТОС (Українське товариство сліпих - ред.). Також Сасси допомагали перетворювати Краматорськ на безбарʼєрне місто. До того, як окупанти його захопили у 2014 році, Краматорськ розвивався: збиралися комітети доступності, світлофори були обладнані звуковим сигналом, в комунальному транспорті озвучувались зупинки. У квітні 2014 року російські бойовики вторглися в Краматорськ -- у місті лунали постріли. Окупанти захоплювали адмінбудівлі одну за одною. Українські військові намагалися звільнити місто від терористів (нині місто контролює український уряд, але воно під постійними обстрілами - ред.). Ці події змусили подружжя покинути домівку, а разом із нею своє мирне, довоєнне життя.
"Коли почалася антитерористична операція перебувати в Краматорську було небезпечно, тим паче нам - незрячим. Тож ми вирішили переїхати на Сумщину до мами Анатолія, в селище Терни", - розповідає Дарія.
У Тернах Сасси вони провели цілий рік, але, усвідомивши, що їхнє бажання жити в місті залишається невтіленим, вирішили переїхати до Сум. Там вони орендували квартиру і почали облаштовувати своє нове місце. Проте дуже швидко подружжя зрозуміло, що в обласному центрі зовсім не враховуються потреби людей з обмеженими можливостями. Але замість того, щоб втрачати надію, Анатолій і Дарія усвідомили, що настав час діяти.
"Ситуація з доступністю у Сумах нас дуже збентежила, і ми вирішили щось з цим робити. Ми познайомилися з парою молодих людей, які теж хотіли цих змін, і створили громадську організацію "Ініціативи Слобожанщини" у серпні 2015 року. У нас у місті згодом запрацювали озвучені світлофори, щоправда, їх поки чотири", - розповідає Анатолій.
Родина Сассів не зупинилася на встановленні звукових світлофорів у Сумах. Вони розпочали кампанію з впровадження аудіоінформації як в громадському транспорті, так і в інших сферах. Це стало важливим кроком, адже людям з порушеннями зору часто важко зорієнтуватися без сторонньої допомоги. Незабаром до них почали звертатися за порадами щодо створення інклюзивних закладів, і саме подружжя активно підтримувало тих, хто має проблеми з зором. Їхня допомога охоплювала людей, які втратили зір із дитинства або внаслідок хвороб, нещасних випадків чи травм. Дарія та Анатолій працювали над адаптацією цих людей до нового способу сприйняття світу, використовуючи тактильні та слухові навички. Вони ділилися аудіокнигами, навчали шрифту Брайля, допомагали оволодіти комп'ютерними технологіями та смартфонами, організовували культурні заходи для спільних відвідувань і давали корисні поради з орієнтації в просторі та пошуку роботи. Завдяки їхній підтримці кожен, хто звертався, отримував шанс на життя, сповнене новими можливостями для розвитку та самореалізації.
Здавалося, що подружжя знайшло новий старт після того, як війна змусила їх почати все з нуля. Проте незабаром знову пролунають звуки ворожих куль.
Велика війна Сасси розпочалася у Сумах, де перші відчуття мешканців були сповнені безвиході та збентеження. Дарія залишалася вдома, адже відчувала загрозу навколо. Вулицями міста у перші дні курсував ворожий транспорт, а на околицях точилися запеклі бої. Анатолій намагався допомогти тим, хто цього потребував, пересуваючись містом. Через два тижні, після оточення та обстрілів, місцева влада оголосила про відкриття "зелених коридорів". Це стала перша можливість для мешканців Сум і прилеглих територій залишити зону конфлікту. Однак у перший день для осіб з інвалідністю не було виділено спеціальних автобусів, і інформацію про "коридори" повідомили лише за годину до їх відкриття, залишивши людям мало часу на підготовку та організацію транспорту.
"Ми підготували списки осіб з інвалідністю, які хотіли виїхати з міста, завчасно, на випадок евакуації. На перший день нам не вдалося організуватися, і рекомендація чиновників шукати транспорт самостійно, чесно кажучи, викликала розчарування. Я була пригнічена, адже багато знайомих, які не мали проблем із зором, змогли виїхати в той же день. А що робити нам? Я почала звертатися до чиновників з цим питанням. Написала листа голові військової адміністрації Дмитру Живицькому та Ірині Верещук, міністерці з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Я висловила своє обурення, що нас залишили без допомоги. На наступний день влада все ж організувала спеціальний автобус, і ми змогли зібрати наших людей, серед яких були як з порушеннями зору, так і з проблемами з пересуванням. Проте не всі наважилися на виїзд," - ділиться своїми переживаннями Дарія.
Проте, відчуття розчарування не полишало подружжя. Коли автобус досяг Полтави, Анатолій та Дарія усвідомили, що влада не подбала про організацію подальшої евакуації людей з інвалідністю з Сум. Прибулі на вокзал, 20 осіб з інвалідністю опинилися на вулиці вночі. На годиннику друга ночі, їх ніхто не зустрічав, і їм довелося провести ніч у залі очікування, очікуючи на евакуаційний потяг до Львова.
"Уявіть тільки, люди у кріслах колісних з дороги просиділи всю ніч на вокзалі, а потім ще пів дня чекали на потяг до Львова, який вирушав о 15:00. Це було жахливо. Але й далі нас знову спіткали випробування. Коли вже прибув евакуаційний потяг, ми не могли до нього зайти, бо нам не виділили окремий вагон. Нам він весь і не потрібен, але треба ж було організувати безпечний доступ до нього. Ми не могли пройти крізь натовп, адже охочих виїхати було багато. Тоді я зателефонував урядовій уповноваженій з прав людей з інвалідністю і, врешті, нам виділили окремий вагон", - розповідає Анатолій.
Подружжя Сассів вирішило залишитися в Миколаєві, маленькому містечку у Львівській області. Вони активно підтримували людей з вадами зору, допомагаючи їм евакуюватися з небезпечних регіонів. У той час багато людей шукали притулок у Польщі. Однак Сасси також пам'ятали про тих, хто залишився в Сумах.
"Оскільки в оточених Сумах була проблема з ліками, я щоранку вирушав у тур аптеками та шукав необхідні медикаменти, а потім переправляв через знайомих до міста", - згадує Анатолій
У квітні 2022 року Сумщина була звільнена від російських загарбників. Після цього подружжя повернулося до Сум і суттєво розширило обсяг своєї роботи. Вони почали надавати допомогу не лише людям з вадами зору, а й тим, хто має інші медичні потреби.
Завдяки підтримці грантів та партнерських організацій, ми активно займаємося наданням гуманітарної допомоги, впровадженням асистивних технологій та фінансовою підтримкою тих, хто цього потребує. Ми прагнемо не залишити жоден запит без відповіді. Навіть якщо не можемо надати безпосередню допомогу, ми забезпечуємо інформацією про інші ресурси та організації, до яких можна звернутися. Наша мета — допомогти кожному, хто цього потребує, адже в часи труднощів не можна залишатися байдужим. Це, напевно, наше покликання — підтримувати людей у важкі часи. Наразі ми також працюємо над адаптацією військових та цивільних осіб, які втратили зір через війну. Наша команда надає правову та психологічну допомогу мешканцям Сумщини та внутрішньо переміщеним особам, — ділиться Дарія.
За її словами, з початком війни число людей з порушеннями зору лише зростатиме. Тому владі слід звернути увагу на питання безбар'єрності та інклюзивності в кожному українському місті. Впровадження безбар'єрних рішень може суттєво підвищити впевненість і почуття безпеки у незрячих людей. Адже, крім постійної загрози, що походить від російської агресії, особи з вадами зору щоденно стикаються з додатковими труднощами через відсутність доступного середовища. Самостійно потрапити до укриття їм навряд чи вдасться: навіть нерівний тротуар або неправильно припарковане авто можуть стати серйозною перешкодою. Наприклад, у Сумах укриття не мають тактильних смуг, які б допомогли орієнтуватися в просторі, тому людям з порушеннями зору залишається сподіватися на доброзичливих людей, готових їх підтримати.
Вибір не проходити повз і запропонувати допомогу залишається особистим рішенням кожного. Люди з інвалідністю, як правило, не звикли вимагати щось від суспільства чи покладатися на чиюсь співчутливість. Однак мрія про інклюзивні міста, де кожен може почуватися вільно, є спільною для багатьох. Це дозволить уникнути ситуацій, коли потрібно просити когось допомогти перейти через дорогу, постійно відчуваючи страх відмови. Подружжя Сассів переконані, що небайдужість має стати не лише їхнім принципом, а й відповідальністю держави.
Впровадження звукових сигналів на світлофорах, тактильних смуг і шрифту Брайля є надзвичайно актуальним сьогодні – кожен громадянин України має право на безпеку. Дарія та Анатолій закликають враховувати думку людей з інвалідністю при реалізації ініціатив щодо створення безбар'єрного простору. Без їх активної участі створити доступне середовище буде неможливо.
"Тут важливо дотримуватися принципу: нічого для нас без нашої участі, -- зазначає Дарія. -- Не слід втілювати ініціативи лише для формальності. Варто обов'язково прислухатися до тих, для кого ці заходи створюються. Наша думка має значення".
Автор: Анна Толстошеєва.
*Усі фото надані авторкою матеріалу
